Ізраїльтяни далеко не такі монолітні, як ми собі уявляли

Тепер, коли я вже в Україні, то дозволю собі розповісти, хто не знає. Минулі два місяці я був в Ізраїлі, де працював у готелі спочатку прибиральником, а згодом хаусменом (типу, завгоспом). Планував побути там рік-півтора, щоб віддати борги і заробити трохи грошей, але війна змінила плани.

Вражень про цю країну дуже багато, серед них є і позитивні, і негативні, і просто своєрідні. Це природно, адже я бачив не тільки туристичний бік країни, а й її повсякденну сторону, до того ж із позиції далеко не заможної людини. Якби не війна, то я, мабуть, частенько б дописував у фейсбук про те чи інше явище, що мені запам’яталося або здалося цікавим. Та в поточних умовах я розумію, що навряд чи це було б комусь аж так цікавим.

Щодо головного: чи реально там заробити великі (за українськими мірками) гроші, то я можу сказати, що реально. Але в цьому всьому є дуже багато підводних каменів, про які більшість, хто їде на заробітки вперше, не знають (як не знав і я). Якщо комусь колись буде цікаво, можу поділитися своїм досвідом, щоб люди розуміли, чого слід очікувати. Також скажу, що, на відміну від України, де важка фізична праця супроводжується регулярними “перекурами”, в Ізраїлі такого поняття практично немає. Вони платять за твою роботу великі гроші, але вимагають, щоб ти працював практично кожну хвилину робочого часу.

Побут, громадський транспорт, ціни на базарах і супермаркетах і товари в них, культура спілкування – усе це варто окремих дописів, бо говорити про це можна довго. Моментами це нагадує щось із наших 90-х (але без “братків”), а моментами – якусь східну екзотику. Один з аспектів – культура їзди автотранспортом. Якщо ви думаєте, що в Україні водять авта, як попало, то ви ще не бачили, як водять в Ізраїлі. Українські водії після цього – зразок ввічливості. А в громадському транспорті їхати стоячи іноді небезпечно – половина водіїв газує з місця і гальмує, наче там бабця перед колесами. Навіть, тримаючись за поручень ви ризикуєте впасти.

Жив я у Бат-Ямі, місті-супутнику Тель-Авіва, що входить у велику Тель-Авівську агломерацію (там проживає майже половина населення всього Ізраїлю). За 15 хвилин від дому було море і у вихідні дні я любив зависати на його березі. Море там дуже своєрідне, але мені страшенно подобалося, особливо в момент заходу сонця. Туристичний сезон триває цілий рік, хоча в лютому-березні купається небагато людей – холодно. Взагалі, коли в Ізраїлі 12-15 градусів, люди одягають теплі куртки і скаржаться на страшенний холод.

Побувавши в музеї єврейської діаспори і порозмовлявши багато часу зі своїм начальником (з котрим я стоваришувався), я довідався про багато аспектів життя єврейської і арабської громад. З чого зробив висновок, що ізраїльтяни далеко не такі монолітні, як ми звикли собі їх уявляти. Між ними існують мовні, релігійні, еміграційні та інші лінії поділу, які породжують конфлікти і непорозуміння. Існує навіть група євреїв, яка категорично не сприймає існування ізраїльської держави, бо справжній Ізраїль повинен відродити Месія, а оте, що існує зараз, мовляв, є раковою пухлиною сіонізму, а аж ніяк не Ізраїлем. Останніх, на щастя, небагато. А більшість євреїв під час чергового загострення або війни об’єднуються для потреби дати відсіч, попри всі попередні непорозуміння. Когось це мені сильно нагадує 😊.

А ще в Ізраїлі (як випливає з розповідей) майже вся преса належить лівим організаціям, які повсякчас пишуть, що в країні жахлива корупція, расизм, купа проблем, і, взагалі, це чи не найгірша країна світу. І на цьому місці я знов переживаю дежавю – десь я вже таке чув і читав.

Про рівень контролю і перевірки в аеропорту Бен-Гуріона можна написати окремий пост. Скажу таке: якщо ви є молодим або зрілим чоловіком, якщо маєте хоч трохи смагляву шкіру і бороду, та ще й на додачу ім’я, хоч віддалено схоже на арабське (а в мене наявні усі ознаки), то перевіряти вас будуть ретельно, довго й нудно, як при прильоті, так і при відльоті. Можуть тримати в камері допитів, можуть перевіряти телефон, можуть питати, які свята ви святкуєте. У мене, наприклад, пересканували кожен фінік, щоб виявити, чи не замасковано під фінік вибуховий пристрій.

До речі, араби, з якими я працював, теж сприйняли мене за свого. Допитувалися, хто в мене араб, тато чи мама і не вірили, що Назар – це українське ім’я. Непогані люди, я з кількома здружився. Але їхні ж одноплемінники за ті два місяці, коли я перебував у Ерец-Ісраель, влаштували три теракти, в яких загинуло біля десятка людей і втричі більше було поранено.
Щодо війни, то більшість місцевих мешканців співчуває Україні, але суто як жертві. Нашого прагнення боротися за свою країну і свободу мало хто розуміє. Це мені було страшенно дивно і доволі прикро.

Що мені надзвичайно сподобалася, так це мова іврит. Вона мені видається страшенно древньою, а від слів та їхньої вимови я кайфував. Сам я запам’ятав два-три десятки слів. Якби побув довше і якби менше думав про Україну та своє повернення, обов’язково взявся б її вчити, хоча б на розмовному рівні.

Це далеко не все, що я можу розповісти, але важко описати в одному пості двомісячний досвід від перебування в такій незвичайній країні.

Назар Розлуцький, історик

Мову автора збережено (фото – автора)

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах війни та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net

Підписуйтеся на наш Телеграм