Визнати свою особисту відповідальність…

Я – причина цієї війни. Так-так, саме через мене вона стала можливою. Я постійно про це думаю. Зараз спробую пояснити.

Наголошую, що це моя особиста позиція, з якою ви можете бути не згодні.

Я російськомовний українець. Я мешканець на 95 % російськомовного міста. При тому, що 30 років свого життя з 33-х я прожив у незалежній країні Україні з єдиною державною мовою. Я до 8 класу навчався російською мовою, більшість предметів у ліцеї та університеті теж викладалися російською. Я дивився російські фільми, читав російську класику та слухав російську музику. При цьому я ніколи не вважав росіян “братським” народом – я ніколи не жив з ними в одній країні (принаймні, у віці, коли я міг щось тямити), ніколи не відвідував цю країну. Я до 2014 року всі народи світу вважав братськими, бо дружити, товаришувати і навчатися розумним речам треба зі усім світом та всіма країнами. Для мене росіяни ніколи не відрізнялись від американців, кенійців чи, скажімо, еквадорців. Всі навколо однакові, думав я. В моїй родині ми спілкувалися російською, з друзями, на роботі чи в компаніях – теж. При тому у мене не було ніколи проблем з українською – я навіть вигравав шкільні олімпіади, а проводити урочисті заходи мені навіть зручніше було саме українською (особливо офіційні заходи). Просто всі навколо російською – і я теж. Так зручніше. Так просто легше.

Ще коли я отримав паспорт у 2004 році я замислився – а чого це у країні, де офіційною мовою по Конституції є лише українська, паспорт громадянина (найважливіший документ, на хвилинку) заповнений двома мовами? Ще більше я здивувався коли у 2016 році отримав новий паспорт-книжку (загубив старий документ), де так само моє ім’я, прізвище та по-батькові на другій сторінці вказані російською. Дивно, подумав я. Як ще можна говорити про “ущемление”, коли така фігня твориться.

У 2012 році в мене народилась донька і я читав їй книжки та казки. Різними мовами – українською, російською та, навіть, англійською. Та вдома, в побуті, з донькою розмовляв російською. Вона казала на мене “папа”, а не “тато”. Хоча маю зазначити, що коли вона почала читати сама, я купував книжки для неї виключно українською. Тут у мене якийсь ніби принцип прокинувся, проте, на жаль, не до кінця.

В 2014 році в Україні почалась війна. росія для мене особисто чітко стала ворогом. Але росія, перш за все, як щось загальне, як держава передусім. Війна тоді оминула Херсонщину і я став жити як раніше – робота, родина, можливість відпочивати і таке інше. Війна (дуже неприємна зараз аналогія виникає – адже Україна офіційно називала події 2014 – і до лютого 2022 антитерористичною операцією, а потім операцією об’єднаних сил, а не війною) йшла десь далеко від мене, і я, чесно визнаю, останні років 7 про неї не так часто і думав. Я читав новини, я так само як і багато моїх друзів просто реготав з російської пропаганди (не підозрюючи про жахливу її загрозу), не піддавав сумніву, що Донбас та Крим то українські землі – але війна йшла осторонь. В театрі, в якому я працював, йшли вистави російською (в тому числі, за моєї участі), я організовував концерти зірок в Херсоні (в тому числі, і російських зірок).

Восени 2020 я вирішив у своїх соціальних мережах перейти на українську. Не знаю, чому саме, але прийняв таке рішення. Але в побуті все одно продовжував спілкуватися російською. Дивився російських ліберальних блогерів, слухав російську музику, щоправда перестав дивитися російські фільми. Моя донька, приходячи зі школи, часто казала мені, а давай вдома говорити українською? Я погоджувався, та мене вистачало на півгодини максимум.

Так було до 24 лютого 2022 року.

З початком повномасштабної війни я перейшов на українську мову тотально. Я видалив всю російськомовну музику зі свого телефона, видалив всі підписки на російські ютуб канали. В Херсоні до самого мого виїзду (це сталося 16 квітня) я розмовляв виключно українською. В усіх громадських місцях, крамницях, транспорті чи чергах. Здебільшого, коли я починав розмовляти зі своїми знайомими, мої знайомі теж переходили на українську (хоча я нікого про це не просив).

Я виїхав 16 квітня. Ввечері 17 квітня опинився у Стрийському районі Львівської області. Була можливість там зупинитися, але так як мав ще один варіант, то вирішив спробувати і його. Та 17 квітня ввечері, коли я був за тисячу кілометрів від рідного дому з одним рюкзаком в будинку абсолютно невідомих мені людей, я запам’ятав питання, яке мені поставила господиня того дому (дівчина мого віку, можливо, навіть і молодша за мене) після того, як нас нагодували та показали кімнату, де можна лишитись на ніч: “Що ви думаєте з приводу мови?” А її свекор, поцікавившись становищем у Херсоні сказав: “Вони (росіяни) сюди ніколи не прийдуть. Вони нас бояться більше за все. Бо вони знають, що тут по них будуть стріляти з кожного вікна.”

Наступного дня, 18 квітня ми відправились у невелике містечко поблизу Івано-Франківська (за 15 км від нього). Тут я знаходжусь і досі. Вже майже півтора місяця. Я зловив себе нещодавно на думці, що ніколи в свідомому житті я не лишав рідний Херсон так надовго. Це прекрасне містечко, де чудові і гостинні люди, де немає на вулицях п’яниць і сварок, а хати у людей кращі ніж в елітних херсонських Мельницях. І всі один з одним чудово спілкуються, вітаються і цікавляться життям одне одного. Тут не має мовного питання взагалі. Знаєте чому? Бо всі говорять українською.
Одного разу в черзі до військомату, я підслухав розмову двох місцевих чоловіків: “У мене є робота і родина, мені 50 років, чого я маю кудись йти? Хай донецькі та херсонські йдуть воюють. Це ж вони руський мир кликали”. Я стояв в п’яти метрах від нього і розумів, що він абсолютно правий. Так, це я кликав руський мир. А коли війна почалась у 2014 році, я навіть до військомату не пішов. І я для себе поставив нарешті всі крапки над “і” – це я причина війни.

Бо я читав російські книжки, дивився російські фільми, слухав російську музику та розмовляв російською мовою, ходив по вулиці Суворова повз пам’ятник Потьмкіну. Я можу скільки завгодно кричати зараз, що Херсон – це Україна, та коли я там жив, я для цього нічого не зробив. І не має нічого дивного в тому, що бомблять російськомовні регіони та міста – я дав привід комусь там “за порєбріком” вважати нас своїми землями та одним народом.

Ми багато зараз говоримо про колективну відповідальність росіян у тому, що вони мовчать або підтримують війну. А я зараз хочу визнати свою особисту відповідальність за те, що дав можливість розпочати цю війну.

Сьогодні я видалив російську розкладку з клавіатури телефону. І якщо буду чути від когось фрази “какая разница” або “я знаю українську, но буду говорить на том язікє, на каком хачу” – то я буду тільки підтримувати таких хлопців, як чувак з Франківська, який набив морду вуличному музиканту за пісні російською, або волонтер зі Львова, який відмовився допомагати біженкам із Харкова, що принципово не бажали говорити українською. Бо за “язиком” іде війна. Слідом за ним йде той самий руський мир.

І я для себе особисто знаю точно і ніщо в мене не викликає зараз більшої впевненості – той “язик” має піти за руським кораблем. Всюди. Скрізь по всій Україні. І тоді я, і всі ми, колишні російськомовні українці – станемо причиною, чому ми виграємо цю війну. Бо коли викинемо з нашої лексики слово “російськомовний” – то зникне остання зачіпка в нісенітній маячні про “братскість” народів. Лишаться лише українці, яких вони бояться більш за все та які готові стріляти по окупантах з кожного вікна.

Слава Україні!

Олександр Мудрий, артист Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імени Миколи Куліша

Мову ориґіналу збережено

Фото: SCANPIX/SOPA Images via ZUMA Press Wire/Sergei Chuzavkov