Політика заперечення реальности ні до чого доброго не призводила

Більшість експертів прогнозує в Україні затяжну війну. Мовляв, Захід не може (не хоче) швидкої української перемоги, бо це: а) може спровокувати Росію на ядерні удари від безсилля; б) може спровокувати розпад Росії з непередбачуваними наслідками; в) спричинить швидке зростання геополітичної ваги України, особливо в Центрально-Східній Європі, де вже й так достатньо мороки з новими лідерами (Польща, Туреччина).

Усі ці міркування виглядають логічними лише в одному випадку: якщо політики, які дотримуються котрогось із них, живуть категоріями виключно одного дня. І це не метафора. Тут не те, що не йдеться про довгострокову чи середньострокову перспективу, тут короткострокова перспектива з горизонтом планування від пів року до двох ставить цілу купу гострих запитань до адептів кожної з трьох вищенаписаних тез.

Загроза ядерного удару. Що будуть робити світлі голови Заходу, якщо завтра в Україні застосують тактичну ядерну зброю? Це вважатиметься порушенням вето на її застосування чи ще ні? А якщо застосують не ядерну, а хімічну чи біологічну зброю? А цілеспрямовані атаки на ядерні об’єкти (Чорнобиль, Енергодар) несуть менший ризик, аніж нуклеарні боєголовки чи як? Кляті ці питання задовбують, як писав класик. І відповідей на них я досі не побачив. Хоча кожне з них істотно підважує побоювання щодо страшних російських бомб, яких так бояться окремі західні політики.

Росія розпадеться і на її території почнеться хаос. Тут слід сказати, що ймовірність цього сценарію доволі висока за будь-яких умов. Хоча б тому, що за останні 120 років він уже двічі реалізовувався: в 1917 і 1991. І причини, через які обидва рази це відбувалося, нікуди не поділися: стрімко зростаюча бідність, тотальне розбещення державного апарату, втрата лояльності центром серед регіонів і серед окремих фінансово-промислових груп, національні протиріччя, а також “маленька переможна війна”, яка остаточно оголила всю неспроможність цієї держави-Франкенштейна. Минулого разу (я маю на увазі 1991 рік) навіть колективне втручання усього Заходу зі США на чолі (достатньо згадати хоча б виступ американського президента у Києві із закликом до українців облишити ідею відокремлення і залишатися в Радянському Союзі) не змогло стримати СРСР від розпаду. Більшість теперішніх політиків уже або достатньо дорослі, щоб це пам’ятати, або ж мають старших колег, які можуть розповісти їм про ті події.

Тим більш дивним виглядає їхнє нерозуміння цих двох прецедентів. Замість того, щоб зберегти Росію в сучасних межах, їм варто було б створити кілька варіантів плану, що робити тоді, коли вона розпадеться. І як мінімізувати можливі загрози від її розпаду. Щоби нові виклики не заскочили їхні країни зненацька. Бо вірогідність повторення сценарію 1991, коли розпад відбувається відносно мирним шляхом без масштабних конфліктів цього разу не є високою. Тоді в СРСР існували кордони 15-ти республік, які було домовлено вважати непорушними і це, назагал, спрацювало (за винятком Карабаху, Абхазії і Ферганської долини). А цього разу таких кордонів немає, та й градус мілітаризації в самій Росії куди вищий. Тож світу слід було б готуватися до сценарію “bella omnium contra omnes” в тому, що зараз є Росією. Але для цього потрібно мати мужність заглянути, бодай, у короткострокову перспективу, а з цим у багатьох сучасних політиків великі проблеми.

Що ж до зростання українського впливу у Європі та світі. Дивна короткозорість деяких політиків Заходу полягає в тому, що вони бояться гіпотетичного посилення України як регіонального лідера, такого собі східноєвропейського тигра. Але при цьому геть не уявляють, що робити, наприклад, з Китаєм, який уже двадцять років є світовою майстернею і віддавати цю позицію не збирається. А, між тим, це пряма дорога до монополяризації світу – хотів би я побачити, яка велика країна зараз обійдеться без китайських товарів, окрім, хіба що, США (та й то під питанням). Так само нема відповіді, що робити з домінуванням Індії у сфері фармацевтики та виробництва вакцин. На фоні цього регіональне лідерство України не є нагальною проблемою від слова “зовсім”. Це є один з можливих наслідків української перемоги у війні – не більше й не менше.

Просто політика заперечення реальності ні до чого доброго не призводила в минулому. Тож є всі підстави припускати, що й цього разу наслідки від неї будуть також, переважно, негативні. Та чи достатньо такого простого умовиводу, щоб переконати самих політиків? Адже вони точно впевнені, що цього разу їхній піщаний замок залишиться недоторканим навіть у час найлютішої бурі.

Назар Розлуцький

Мову ориґіналу збережено