Мої діти видивляються нові врожаї

Моя мама збирає перші плоди на новому місці після вимушеного переселення з Луганщини на Поділля – інша земля, жирніша, більш кам’яниста, її не треба заливати двічі на день, щоб не спеклась городина, як от у степу. Робота на землі, колупання на вгороді – це аграрні психотехніки, гімн продовженню життя, стежина до внутрішньої стабілізації та самоконтролю. Це дрібна моторика в поміч у подоланні великих травм, дорога до нових врожаїв, на підкірці.

Навіть, якщо вимушено і з бунчуками перемістився у придунайські степи, хтось продовжує ходити понад нивою із плугом і косою.

– В цьому році мульчуєм грунт інакше, – рже мій знайомий, який лишив свої городи біля Айдару, а тепер воює.

Весною батькові наснилася покійна мама, характерним своїм викладацьким тоном поцікавилася, де розсада, Андрею? А потім ще раз. І ще. Коротше, з благословення покійної баби Марії, з доброї волі сусідів, що володіють городами біля будинку, у батьків постав клаптик землі під огірки-картоплю, бо треба садить. Разом з виділеним по-сусідськи під грядки, батьки отримали нові соціальні зв’язки, пожвавлену комунікацію в малиннику та посеред бахчі, поновлений культ предків, а також, на додачу, буслів з кротами, які постійно щось тягнуть із тих городів.

Ще рік тому моїх дітей дивувала випадкова гусінь на базарних сливах, тепер їхня генетична пам’ять фігачить на поїдання шовковиці з дерева, випас в малині та поливання огірочків.

Я тягнула воду відрами з кладки, бачила, як за полем заходить сонце, і згадувала, як минулого року тримала в собі такий розпач, мовляв, мої діти бетонних джунглів не знають, як родить земля, а це таке важливе для виховання, плекання, становлення ідентичності. Тепер знають. І вчаться розуміти, якою ціною.

Гіркий Лугнасад цього року. Але наші Жнива, з кров’ю і потом, освячені життям.

Марина Люта

Фото автора

Мову ориґіналу збережено