Благодать Колі-згущонки

Протягом восьми місяців в армії кількість моїх телефонних розмов скоротилася до такого мінімального мінімуму, що це по-своєму тішить; тепер, коли лунає дзвінок, я маю надзвичайно високі шанси вгадати, хто це. Крім найближчих людей, щомісяця на мене чекає лише один дзвінок від людини, яка до цього кола не належить. Його звати Коля-згущонка. Так він записаний у мене в телефоні. Записаний він так не тому, що я великий дотепник. Коли ми познайомилися і обмінювались номерами, він сам попросив і простежив, щоб я правильно його записав: Коля-згущонка. «Мене всі так записують», – сказав він.

Коля-згущонка працює охоронцем у київському супермаркеті неподалік від мого дому. Приземкуватий, пружної кулястої форми, рухливий, як візок переляканого покупця стратегічних запасів солі, цукру, круп та олії.

Познайомилися ми так. Вже на виході з супермаркету, коли я складався, він підійшов і сказав: «Я бачу, у вас там згущонка». Я механічно зиркнув на сміттєвий кошик неподалік, куди щойно викинув зіжмаканий чек, що міг би засвідчити охоронцеві мої права власності на банку згущонки. «І часто ви згущонку купуєте?» – продовжив він допит, поки я спостерігав, як у сміття, де упокоївся мій чек, полетів паперовий стаканчик з ледве надпитою кавою; викинув його якийсь літній хіпстер, і він кривився так, що можна було здогадатися: то було подвійне еспресо без цукру, з кіоску біля магазину, де його готує ще один хіпстер, і робить він його так препаскудно, ніби спеціально на це вчився. «Первомайськ», – охоронець роздивлявся мою згущонку й в очах його гарцювали вершники апокаліпсису, а губи викривились від глибокої зневаги, ніби я навмисне купив саме цю, як з’ясувалося, Первомайську згущонку, щоб загидити якісь потаємні джерела душі його.

Через десять хвилин я здобув стільки таємних знань про згущонку, що міг би заснувати якусь секту, що в ній верховним жерцем, без сумніву, мав бути цей охоронець. Короткий підсумок був такий: існує чорт зна що під назвою «згущонка», а є істинно правильний і благородний продукт, виготовлений у місті Ічня. За містичним збігом обставин, охоронець теж був з Ічні, й не лише знав усі таїнства виробництва місцевої згущонки, але й активно провадив хаотичну місіонерську діяльність, в якій ключовим ритуалом було причастя ічнянською згущеною амброзією, розфасованою в «ковбаси» вагою чотири кеге (бо в банках – то вже не те).

Так я став свідком ічнянської згущонки, й відтоді щомісяця, після контрольного дзвінка Колі-згущонки, на мене чекало його чотирикілограмове благословення. У березні ця традиція обірвалась. Кілька місяців я просто не відповідав на щомісячні дзвінки Колі-згущонки, потім все-таки повідомив йому, що служу в армії, й тому з’явитися по згущонку не маю ніякої можливості. Коля побажав мені удачі, але дзвонити не перестав. Ось і зараз, дзвінок. Коля-згущонка. Я йому знову розказав про свої поважні причини, які перешкоджають доступу до ічнянської благодаті. Коля подумав трохи, а тоді питає: «Ти шо, на передовой?». «Ні, -кажу, – не на передовой». «Ну, тоді я пізніше наберу».

Мабуть, наступного місяця Коля-згущонка знову подзвонить. «Мішаня, здоров! – скаже він. – На двінадцяте число будем планірувать?». Я знову йому поясню, шо планірувать не будем, але, мабуть, все таки чекатиму на його дзвінок наступного місяця.

Михайло Бриних, письменник

Мову ориґіналу збережено