Польща – одна з небагатьох країн, що я могла би полюбити

Торік, коли чоловік пішов до ЗСУ, ми були деякий час у Польщі, очікуючи британської візи. Цей “майже дім” дуже подобався малим. “Давай залишимося тут і не поїдемо далі” – казали вони.

Довелося прочитати розлогу лекцію про історію стосунків поляків і українців. Насправді я не знала, кому я все це розповідаю – дітям, які через вік і брак досвіду могли зрозуміти в моїй промові хіба що десяту частину, чи я себе вмовляла.

Підбиваючи підсумки, я пояснила малим, що на мою скромну думку, “гаряча гостинність” незабаром закінчиться. Це станеться хоча би тому, що перехід кількості у якість, як вчить нас діалектичний матеріалізм, не така вже дурна штука. Тож рано чи пізно, невідомо коли, невідомо на якому кейсі та невідомо-чиїми-руками-організований конфлікт – таки рвоне.

Те, що ми станемо заручниками ситуації, до ворожки не ходи.

Сказала тоді: Польща – одна з небагатьох країн, що я могла би полюбити. З певних психологічних причин – я знаю, що “мені б зайшло”. Але поки цього не сталося – ми мусимо поїхати. Бо без симпатії до країни – в ній неможливо перебувати тривалий час, а симпатія формує “розуміння”, “співчуття” та, зрештою, певну ідентифікацію. А конфлікту між “українською ідентичністю” та “польською ідентичністю” (а я себе знаю – вона би вже так чи інакше сформувалася) – я би не витримала.

Тому ми отримали візу і скористалися нею. Скажу відверто: мені вже тоді довелося відшкрябувати від серця монастир у Ясній Гурі, Вавель з пам’ятником Яну Павлу ІІ та один з острівців у Вроцлаві, де я прочитала чітку (і миттєву) відповідь на свій беззвучний крик “Boże daj mi znak”.

Вже тут, в Англії, на закиди дітей “поїхали до Польщі” (тема спливала не раз, щойно виникали труднощі), я повторювала мантру: ні, це хибне рішення, тому що… “Повірте, буде саме так, як я кажу – ось побачите. А я за вас відповідаю перед татом”.
Зараз дивлюся на весь цей дурдом – і думаю: краще би я помилялася. Але насправді я помилилася в одному – в термінах. Наївно вважала, що роки три в запасі є.

P. S. Від Польщі в мене залишилися дуже дорогі речі: срібне кільце розарію, вервиця із синіми камінцями та срібна Матка Боска Ченстоховська. Ці речі я ношу постійно: на пальці, в сумці та на шиї – та носитиму, щойнайменше до кінця війни. Але колись ще в юності я собі виробила формулу: любити когось (чи щось) і хотіти бути разом – це різні речі.

Ірина Костюченко, літераторка

Фото ілюстративне