Ми нє украінци, ми міліционєри…

“Я тєбє дам, блядь, чєрвону каліну”, – закричав пискливим голосом дєдушка в кепці й застрибнув на мене, як ото дівчата застрибують на хлопців, обхоплюючи шию руками, а поперек – ногами.

Це було 14 жовтня, здається, 2007 (чи 2006?) року. Ми з Русланом Губенком й Володимиром Петранюком вийшли з метра на Хрещатику, підняли прапори й вирішили заспівати “Червону калину”.

Весь хрещатик – від Бесарабки й до Інститутської (а, може, й далі) – був зайнятий комуняками, соціалістами й іншими істотами, які в такий спосіб вирішили відзначити Покрову й день УПА. Тисячі агонізуючих борців за все хороше совєтське минуле заполонили центр міста, де мала відбутися хода на честь свята.

Дєдушка в кепці обхопив мене ногами на талії, а руками почав дряпати й гамселити по обличчю. Я почав щось пояснювати дєдушці, що це, мовляв, не культурно так поводитися й намагався його зняти з себе, але за мить мені ззаду в голову прилетів кулак і я опинився на асфальті.

З цієї позиції, дивлячись поміж ніг самашедших мітингарів, я зауважив, що й мої колеги вже теж на землі і їх теж гамселять небайдужі комуняцькі громадяни.

Метрів за десять-п’ятнадцять від нас стояв міліцейський ланцюг і байдуже спостерігав цю нерівну боротьбу. я валявся на асфальті в сірому плащі, недавно купленому на розпродажі в іще старому універмазі “Дарниця” за 37, здається, гривень. Саші Сомову, який жив зі мною в кімнаті університетського гуртожитку, я теж купив там плащ, але коричневий. Плащі були пошиті в білоруському Бобруйську.

Петранюк почав кричати на міліціянтів, мовляв, що ж ви дивитесь і нічого не робите, ви хіба не українці? На що міліціянт з пузом, як зараз у мене, незворушно відповів – ми нє украінци, ми міліционєри.

Всю цю історію фіксували інші небайдужі громадяни, мені пізніше казали, що нас навіть по телевізору показували.

Коли стало зрозуміло, що нас таки можуть просто затоптати, хтось з міліціянтів витягнув нас з-під ніг наших опонентів. У коридорі з міліцейського патруля й під сварливі вигуки любітєлєй самого вкусного пломбіра ми почимчикували через Хрещатик і Майдан до Лядських воріт, де зібралася невелика кількість наших.

У порваному плащі з Бобруйська, недавно подарованій мазепинці і з гарячою потилицею я йшов у тій ході до річниці УПА. Здається, того року був ще й концерт увечері.

Минулого року, 14 жовтня, кацапи безбожно поливали нас, мабуть, усім, чим могли. Уламки попрошивали вікна й двері хати, де ми зупинилися, майже всі машини, але людей, на диво, не зачепило. За хвилину, на другу серію прильотів, ми вже сиділи в невеликих, виритих кацапами окопчиках. Я тоді чи не вперше відчув, як дихає земля від вибухів – наче стискається й розтискається, наче калатає величезне серце, наче вся глибінь земна хоче тебе обійняти.

Той плащ з Бобруйська й мазепинку я десь загубив невдовзі після тих подій. Але часи були буремні, хіба все вбережеш?

Василь Шандро, журналіст

Фото ілюстративне