Книги вбивати вони вміли. І зараз уміють…

Вони це завжди робили і робитимуть. Це в них – неодмінний пункт програми. Спочатку повбивати людей, потім зразу ж планомірно вбивати книги. Про книги – це я зрозумів ще на схилку совєтчини, кін. 80-х, коли студентом філфаку вперше почав ходити київськими букіністами і шукати вціліле після ” потопу зміїного”. Деякі книги тоді починали виринати з пітьми, класику українську, видану у 20-х, онуки, у яких після дідів і бабусь лишилися книгозбірні, а їм до тих скарбів вже байдуже було, приносили. І практично завжди – то була вбита книга. Бо завжди передмова – вирвана “із м’ясом”. І з кров’ю також. Беручи таку книгу до рук, я просто фізично відчував липкий і бездонний страх того, хто у якомусь 36-37- му, схопивши закляклими пальцями всі сторінки одразу, видирав ті передмови Єфремова і Зерова, Ніковського і Драй-Хмари, Якубського і Лизанівського, Гермайзе і Филиповича … А потім шматував їх на клапті, як найлютішого ворога свого, кидав у якесь відро, підпалював сірником, тим ще старим, дерев’яним, сірник ламався, тоді він хапав другий, третій, і дивився скляним поглядом, допоки все дотла попелом не розсипалося… А тоді той чоловік, який тільки- но влаштовував свято відчайдушного вогнешанування, хапався за перо і чорнильницю: треба було прямо прямо зараз замазати густим чорнилом у три шари всюди на обкладинці і в змісті ті трикляті імена, імена тих, хто уже на самісінькому дні пекла, а тепер і його туди з усією сім’єю тягне…

Ще з тих давніх часів була в мене мрія: зібрати ціле, щоб усі томи були з не- видраними передмовами, “книгоспілчанське” видання Лесі Українки. Кілька томів надибав був, але всі убиті. І тоді мій добрий знайомий Дядя Жора, єврей – букініст із Подолу, там у нього на теперішній вулиці Сагайдачного маленька крамничка була і він був мені першим провідником у тому книжковому світі, сказав слова, мудрість яких лише згодом зрозумів:

-Сашко, не ищи у тех, кто знает, ищи у тех, кто не знает.

Я на те:

– Дядя Жора, поясніть, щось мені це складно.

І він пояснив: шукати по інтелігентних родинах таке – марна праця. Там люди чудово розуміли, що це не том із “Бояринею” Лесі Українки, де передмова Драй-Хмари, вони у себе вдома тримають, а смерть свою тримають. Тримають фари нічної М-ки під під’їздом, дзвінок у двері, важке гупання чобіт, перекинуті речі, промацаний кожен шов на сорочці, бо “обиск”, потім допит, вибиті зуби, червона юшка на протоколі, який підписуєш. А родині може і пощастити, не всіх же розстрілюють: дружину – в табір для “членов семей врагов народа”, дітей – у ” детдом”, там “система Макаренко”.

Але були і ті, хто не знали.Ті, хто у 20- ті вчилися десь по робфаках, а там же українську літературу неодмінно викладали, бо українізація, і якось трапилася їм така книга, і десь потім лежала собі тихо вона, а чоловік працював техніком на заводі, ніякими українськими справами не цікавився і не знав собі, що десь там на якійсь поличці, а то й у закапелку, чимось привалений, лежить той “книгоспілчанський” том, а там стаття Ніковського, а це ж вражина із вражин…

Я тоді послухав його, почав питати, і знайшов один такий вцілілий том. Там дарчий підпис цікавий: “Кращому власникові у боротьбі за якість. 23. V. 1927 р.” А потім – ще один. До самого вторгнення продовжував шукати, але результати – так собі: усього “книгоспілчанських” томів вийшло 12, із них у мене – сім, живих – два. Так і не знаю, чи зберу колись…

Бо книги вбивати вони вміли. І зараз уміють. І кожного разу на нулі, вивалюючи у них магазин, я їм, с..кам, ці книги згадую. З усією вдячністю. Од усього серця…

Олександр Хоменко, літератор

На світлині: розбомблена рашистами бібліотека імени Олеся Гончара в Херсоні