Українські священники – жертви польських нападів 1943-1944 років на Волині

Виступ на 74-й Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції “Минуле і сучасне Волині та Полісся”, яка відбулась 14-15 грудня нинішнього року у місті Любомлі Волинської області.

Оскільки дотепер не було наукового дослідження українсько-польського протистояння на Волині у 1943-1944 роках, це дозволяло відомим і таким, що претендують на об’єктивність польським історикам, а за ними й політикам на підставі оціночних, тобто документально не підтверджених даних дослідження Владислава і Єви Семашків щодо 60 тисяч невинно загиблих поляків і лише понад сотню мирних українців [1;1059] твердити у своїх працях та заявах про волинських поляків як жертв конфлікту і українців як їхніх катів, на яких лягає вся провина за тодішні події. Про це, зокрема, свідчить резолюція польського Сейму до 80-річчя Волинської трагедії.

Віднині це поширене твердження заперечують результати щойно завершеного дослідження, яке проводилось в рамках наукової програми Українського католицького університету «Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947 років», згідно з якими, на квітень нинішнього року встановлено імена  7374 українців, які впали від рук німців з польською поліцією, Армії Крайової, неозначених поляків, польської самооборони, совєтських партизанів з поляками у 1943-1944 роках на Волині. Ці дані оприлюднені на підсумковій конференції: «Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947років» в УКУ 22 травня 2023 року [2]. Для порівняння: Семашки встановили за цей же період 19012 імен польських жертв. [1;1038]

Отже, кількість поіменно названих українських жертв складає майже 39 відсотків від кількості польських жертв, що дає підстави говорити про українців як також постраждалу сторону конфлікту, яка зазнала великих втрат.

Особливо це яскраво видно на такій категорії жертв, як священики. Владислав і Єва Семашки у своєму дослідженні вказують, що на Волині під час конфлікту в 1943-1944 роках загинуло 16 представників католицького духовенства. [1;1059] Вбитих українських священиків вони не вважають жертвами конфлікту, а зараховують до категорії злочинців, які понесли заслужену кару за нібито “причетність до вбивства поляків”[1;886], “інспірацію мордів”[1;350], “освячення ножів для вбивства поляків”.[1;255] Словом, і тут намагаються одних виставити жертвами, а інших – катами.

Мені як учаснику наукової програми УКУ «Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947 років» на підставі архівних документів, опитування очевидців подій, результатів обстеження кладовищ, опрацювання дослідницької літератури вдалося встановитиа імена та обставини загибелі 10 українських душпастирів від рук вояків Армії Крайової, польських шуцманів під німецькою командою та польсько-совєтських партизанів.

Ще про чотирьох отців зібрав суперечливі дані: в одних джерелах мова йде про вбивство їх польськими шуцманами з німцями, в інших – лише нацистами.

Прізвища одного українського священника, якого, згідно з матеріалами польських архівів, розстріляли аківці, встановити не вдалося.

Нижче пропоную виклад результатів своєї пошукової роботи в хронологічному порядку, які, на мою думку, є важливим фрагментом правдивого відображення того, що відбувалося на Волині 80 років тому.

Як вдалося встановити, першою жертвою з-поміж українських священиків, що впала від рук поляків під час українсько-польського конфлікту на Волині, став 68-річний отець Вірослав Тхоржевський з містечка Висоцьк нинішнього Сарненського району на Рівненщині. 16 травня 1943 року совєтсько-польський партизанський відділ, яким командував колишній солтис Удрицька, поляк Ян Бужинський, напав на дім отця Вірослава. Вояки довго катували його та матушку Віру, а потім розстріляли. Трупи повкидали в попередньо пограбовану хату й підпалили її. Жителі Висоцька відшукали на згарищі обгорілі кістки замучених і з почестями,  які дозволяв той страшний час, поховали біля храму Успіння Пресвятої Богородиці у спільній могилі, яка існує донині. [3;124-125] [4]

Слід сказати, що отець Вірослав Тхоржевський був відомою і шанованою людиною на Волині й Поліссі. За активну діяльність на ниві духовного просвітництва його обирали окружним місіонером, а в 1917 році – членом благочинницької ради. Він входив до складу чільних діячів Братства Святого Спаса в Житомирі. За чітку й послідовну позицію відправляти служби українською мовою священика за наказом польської влади церковне керівництво виводило за штат, поліція в його будинку робила обшуки. Зрештою, відібрала документ про польське громадянство, після чого отцю Вірославу було наказано залишити Поліське воєводство. Та за підтримки волинських послів до Сейму священик добився дозволу проживати на Волині, а згодом і служити на парафіях Дубнівського повіту. Проте і звідси незабаром до воєводського уряду в Луцьку від дубнівського повітового старости та воєводської державної поліції посипалися рапорти про «націоналістичну» роботу священика серед парафіян, яка полягала в агітації читати тільки українські книжки, вшановувати пам’ять Тараса Шевченка. Після цього влада вимагала від архієпископа Олексія (Громадського) перевести отця Вірослава за межі Волинського воєводства. Відтак у березні 1939 року душпастиря знову виведено за штат. Тоді опального священика прихистив в себе у Варшаві митрополит Діонісій (Валединський). З вибухом німецько-совєтської війни 1941 року отець Вірослав повернувся до рідного Висоцька. Але й сюди через два роки дотяглась ворожа рука і позбавила життя душпастиря.[5;342-343]

Наступною жертвою поляків став український священик Олександр Карбович. У травні 1943 року польські поліцаї із 202 шуцбатальйону, які щойно прибули до містечка Клеваня на Рівненщині, за доносом однієї полячки, у Новосілках та Новожукові провели численні арешти українців, а потім їх розстріляли. Під час цієї операції польські поліцаї замкнули в стодолі отця Олександра та його доньку і спалили.

Повертаючись назад, вони вбили 5 українців із Сухівців та Голехова, яких зустріли по дорозі. Коли вояки батальйону проходили через село Заставне, один із них відкрив вогонь по вікнах хати українця, який молився навколішки біля ікони, й убив його. Прибули поліцаї до Клеваня з дев’ятьма возами награбованого майна.

В німецькому донесенні командира цього батальйону названо особливо жорстоким. Він полюбляв особисто викручувати руки своїм українським жертвам і вішати їх без суду.[6;395-396]

Ще одним джерелом, що підтвердує цей злочин, є поширений в польській літературі про Волинь 1943 року  звіт поліцая з цього ж таки 202 шуцбатальйону. Незважаючи на те, що автор цього звіту вигадує неіснуючі села тодішнього Клеванського району, в ньому містяться факти, які збігаються з поданими вище Володимиром Косиком з документа німецького архіву. Зокрема, і в звіті поліцая, і в німецькому документі мова йде про той самий 202 шуцбатальйон, що розміщувався в Клевані, і той самий час описуваної події: травень 1943 року. Також в обох джерелах збігаються факти доносу полячки на українців, грабежу возів із майном, а також стрілянини по вікнах українських хат під час повернення з акції до казарм. [7;133-134]

В іншому місці польський поліцай зазначає, що спалення будівель, вбивство священиків для них було звичайною роботою: “Палимо в кожному селі найперше млини і церкви, так що в радіусі кільканадцяти кілометрів ніде немає ані млина, ані церкви, ані попа”. [7;138]

Ще одним травневим 1943 року злочином польської поліції була страта в місті Ківерці Волинської області отця Василя Вітковського після проведення тут польськими активістами пропагандистської кампанії з приписування українському душпастиреві «освячення ножів для різанини поляків і німців». Про це під час зустрічі з генерал-комісаром Волині Шене розповів митрополит Полікарп Сікорський 28 травня 1943 року: «В останніх часах дуже тяжке і гнітюче враження на духовенство і усе населення зробив виступ польської поліції в Ківерцях. Священик там Богу душу був винним. Ще за тиждень до відомих ківерецьких подій він був у мене і стурбовано оповідав, що поляки пустили чутку про те, що нібито він святив ножі партизанам, щоб різати поляків і німців. Я його заспокоював, що таким пльоткам ніхто не повірить і не придаватиме жодного значення. А потім виявилося, що це стало причиною його смерті. Та ще коли б хоч був тільки розстріляний, а то над ним знущалися, били, повибивали йому зуби, на очах у нього розстріляли парафіян і дружину, а його забили останнім”. [8;200]

З повстанського огляду суспільно-політичних подій в Луцьку за травень 1943 року також дізнаємося, що прибуття до Луцька зі східної України біля 1000 польських жандармів, яких розіпхали по окружних районах, місцеве польське населення «приймало з оплесками радості», мовляв, тепер вони «остаточно розправляться з  українцями». [9;10зв.]

Як свідчать очевидці подій, зустрінута з ентузіазмом поляками польська поліція й жандармерія в Ківерцях розстрілювала без суду і слідства місцеве населення. У братській могилі біля обозного заводу знайдено захоронення до 150  українців, в тому числі й священика церкви, талановитого художника-іконописця отця Василя, який розписав стіни місцевого православного храму. [10;19-20]

Водночас Семашки пишуть, що наприкінці липня 1943 року в хаті біля цвинтаря православний душпастир разом із боївкою УПА «святкував «червону ніч» і готував коси й ножі». Однак про це дізналися охоронці залізничної станції угорці й голландці, які з допомогою німців «захопили і розстріляли 30 упівців та попа». [1;556] Дарма, що він уже два місяці спочивав у сирій землі.

Трагічно скінчилося життя у червні 1943 року для 32-річного настоятеля храму в селі Яполоть, що на Костопільщині, Леоніда Голдаєвича і його родини. Як стверджують очевидці подій, озброєні польські бойовики захопили душпастиря, його дружину Раїсу та дочку Неонілу і вбили біля села Золотолина. Могили не знайдено. [11;17][12;99]

Відомо, що отець Леонід зі священницького роду, закінчив Волинську духовну семінарію в Крем’янці. 1935 року рукопокладений в ієреї в Дерманському монастирі. Служив у храмі села Головно Влодавського повіту Варшавсько-Холмської єпархії. 1937 року, згідно з проханням, повернувся на Волинь. До появи вільної парафії служив вікарієм в селі Поляни Костопільського повіту, де настоятелем був його батько – отець Ананій. У роки війни до своєї смерті правив у храмі села Яполоть. [5;82-83]

Другого липня 1943 року польські поліцаї під німецькою командою на кількох підводах прибули до Губкова на Костопільщині для проведення каральної акції проти мешканців села за підтримку українських повстанців. Карателі вбивали без розбору людей, які не встигли або не могли втекти, або вважали, що їх нема в чому звинуватити. Розстріляли вони й одного з найдосвідченіших священиків Волині, настоятеля Свято-Вознесенської церкви 78-річного Венедикта Корницького разом із псаломником Борисом Івановим. Аби замести сліди злочину, тіла вбитих спалили разом із храмом. Мешканці села зібрали останки душпастиря і псаломника й похоронили біля церкви.[12;110][13;2зв.-3]

Слід зазначити, як у 1920-ті роки польська влада намагалася дискредитувати отця Венедикта оголошенням йому суворої догани за виступ разом з парафіяльним хором у Ковелі на річницю смерті Тараса Шевченка,[5;156] так і нині польські дослідники Владислав і Єва Семашки намагаються очорнити його пам’ять, подаючи розповідь якоїсь Юзефи Марціняк, котрій нібито повідомив мешканець Губкова на прізвище Кручок про те, що в березні 1943 року місцевий душпастир “святив ножі для мордування поляків”, яких у селі вже не було. Адже, за даними тих же Семашків, їх усіх знищили ще 28 лютого 1943 року, тобто за місяць до “освячення ножів”.[1;255]

18 жовтня 1943 року під час так званої “відплатної акції” за знищених поляків у колонії Пересіка Ковельського району вояки польського партизанського загону АК поручника Владислава Чермінського («Яструба») розстріляли настоятеля Свято-Успенського храму села Озеряни цього ж району 60-річного Лонгина Кривицького. Аби виправдати це вбивство, Владислав і Єва Семашки пишуть, що душпастир був “інспіратором мордів”[1;350]. Правда, вони не пояснюють у чому полягала ця інспірація. Мої спроби відкопати щось, що свідчило хоча б про натяк на налаштовування отцем Лонгином українців проти поляків не увінчалися успіхом. Навпаки, виявилося, що уся діяльність душпастиря пов’язана з творенням  добра і злагоди між людьми. Священик Кривицький дуже любив музику, співи, добре знав нотну грамоту, грав на скрипці, гітарі, мандоліні. До нього тягнулись місцеві хлопці й дівчата.

У 1939-1940 роках в Озерянах діяла хата-читальня. У ній Лонгин Кривицький розучував з молоддю українські народні пісні, колядки, щедрівки. Створений ним хор сільської молоді на районному огляді художньої самодіяльності зайняв перше місце. Більше десяти односельців отець Лонгин навчив грати на музичних інструментах, не беручи за навчання ніякої плати.

Керував він хором і під час німецької окупації. Крім українських народних пісень та колядок, розучив національний гімн «Ще не вмерла Україна», пісню «Журавлі», пісні на слова Тараса Шевченка, відправляв панахиди над воїнами Української Повстанської Армії, які гинули в боротьбі з гітлерівцями.

Під час українсько-польського конфлікту 1943 року душпастир закликав людей до примирення. Очевидці стверджують, що отець Лонгин ласкаво пригортав, розраджував та зігрівав у церкві заляканих і затероризованих людей іншого віросповідання з cусідньої колонії Олександрівка-Голендри.

Коли на Озеряни напали аківці, він був разом зі своїми парафіянами. В числі останніх тікав до села Пересіка. Його – літню людину – наздогнали нападники і розстріляли. Похоронено отця Лонгина на кладовищі села Озеряни.[14;249]

Дуже скупо сказано в повстанському повідомленні з Костопільського надрайону за грудень 1943 року про вбивство вояками польської самооборони і партизанського загону АК «Бомби» настоятеля церкви в селі Хотинь 56-річного Олександра Ненадкевича: «Дня 9.12.43р. польська банда о год[ині] 14-й напала знову на с[ело] Хотинь. Замордували батюшку із жінкою і дівчинку та 3 чоловіки ранили. Спалили 13 хат, 5 клунь».[15;79зв.]

Аби хоч якось прив’язати отця Олександра до злочинної діяльності, Семашки в статті про село Хотинь пишуть, що під час рейду наприкінці літа чи на початку осені група польської самооборони зі Старої Гути «в церкві знайшла зброю та амуніцію».[1;249]

Відверто кажучи, цей факт ще потребує розслідування на предмет причетності священика до   незаконного зберігання зброї. Водночас він – неспростовний доказ злочинного проникнення польських самооборонців усередину культової споруди, заволодіння зброєю та приховування описаного злочину від тодішньої влади.

Головною ж причиною вбивства отця Олександра, на мій погляд,  було те, що він як потомственний душпастир ще з 1920-х років мав репутацію  «людини українських переконань і нелояльної до польської держави». [5;222]

Чи не найбільше зусиль польські дослідники доклали для дискредитації борця за незалежність України, сотника Армії УНР, кавалера Хреста Симона Петлюри, [16;326]  настоятеля храму Апостола Івана Богослова в селі Штунь Ковельського району 49-річного Миколи Покровського. Аби виправдати його жорстоку страту аківцями 22 грудня 1943 року в селі Вижгові цього ж району, Владислав і Єва Семашки пищуть, що «піп Покровський був причетним до вбивства поляків». [1;886]

Джерелом, що пояснює «причетність» отця Миколи «до вбивства поляків» вони називають спогади командира відділення партизанського загону АК «Корда» Кароля Дичка, який зазначає: «До найцікавіших здобутків названої акції (на Вижгів, – І.О.) слід зарахувати знайдення малого стаціонарного шпиталю із широким асортиментом медикаментів та хірургічних інструментів, яким керував місцевий православний піп (ксьондз) на прізвище Покровський. Ряд наших партизанів, яким дивом вдалося уникнути смерті під час різанини українцями польських мешканців села Островки та інших, упізнала в особі попа-батюшки того, хто святив коси і серпи, що стали в руках українців засобами вбивства, хто благословляв учасників варварської акції й особисто в ній брав участь». [17;23]

Цікаво, що, перераховуючи учасників нападу на село Островки та прилеглі до нього Кути, Янківці, Волю Островецьку, Семашки не згадують, ані мешканців Штуня, ані Вижгова, ані добре відомого в окрузі отця Миколу.

Ось цитати зі статтей польських дослідників про вищеназвані населені пункти: «Островки[…] Село атакували сотні УПА, якими керував «Ворон», що прибув зі Східної Малопольщі: з району «Зірка», з околиць Олеська (гміна Олеськ, повіт Володимир-Волинський) і з району «Озеро» – з околиць Шацька (гміна Шацьк), яким допомагали селяни (чоловіки й жінки) з довколишніх сіл Сокіл, Полапи, Перекірка, Гуща й дальших, які були озброєні частково вогнепальною зброєю, а переважно вилами, косами, сокирами й інструментами (молотками) для забою свійських тварин»; [1;504] «Янківці[…] 30 серпня 1943 року вночі мешканців села атакувала боївка УПА і селяни українських сіл Гуща й Перекірка»; [1;493] «Кути[…] Вночі 30 серпня 1943 року на село напали боївки УПА з українськими селянами із сіл Лисняки й Запілля»; [1;494] «Воля Островецька[…] Серед убивць упізнано українців села Перекірка (гміна Гуща), Запілля (гміна Любомль), Сокіл, Полапи (гміна Згорани)». [1;514]

Як бачимо також, серед знарядь убивства мешканців Острівків Семашки не називають «освячених» отцем Миколою серпів, про які твердить Кароль Дичко. А в описі картин різанини немає й згадки про застосування «освячених кіс».

Отже, основною причиною страти аківцями українського священика могла бути лишне його патріотична позиція, яка була добре відомою з часів довоєнної Польщі.  Колишній петлюрівець, одержавши священницький сан, у другій половині 1920-х років став ініціатором переходу на відправлення служби Божої по-українськи, за що мав неласку від зрусифікованих священиків і навіть прикрості з боку церковної адміністрації. На парафії в селі Штунь він створив сільський хор, організував аматорський театр. Здобув шану серед парафіян не лише за духовні настанови, але й за знання медицини, допомогу в боротьбі з недругами.

Отець Микола виховав національно свідомими своїх дітей. Його син Іван став районним провідником Організації українських націоналістів-бандерівців, дочка Наталя очолила жіночу сітку ОУН(Б) в районі.

Вояки партизанського загону АК «Корда», дізнавшись про перебування священика в селі Вижгові, 22 грудня 1943 року організували спецоперацію з ліквідації його під виглядом українського повстанського відділу, якому нібито він був потрібний для надання медичної допомоги. Підступно захопивши душпастиря, аківці жортоко його закатували, розстріляли дочку Наталю, вбили й спалили заодно ще 37 мешканців Вижгова та біженців із сусідніх сіл. Похоронено отця Миколу разом із дочкою біля церкви села Штунь. [18;125]

23 грудня 1943 року вояки партизанського загону АК «Бомби», який рухався із Заслуччя на Ковельщину, де концентрувалися сили майбутньої 27-ї Волинської дивізії АК, у селі Чудель на Сарненщині захопили місцевого священика 32-річного Федора Галабурду і разом зі ще кількома односельцями та раніше упійманими повстанцями неподалік в ліску розстріляли та вкинули до раніше заготовленої ями. Про захоплення отця Федора та підпільниці «Бурі» йде мова у грудневому 1943 року звіті командира УПА «Яреми»: «Дня 23.12 зі сторони Ленчинської Рудні рейдував польський отряд в силі 300 чоловік, вони мали напрямок на село Тинне, но я на їх зробив засідку, то вони на Тинне не пішли, а на с[ело] Камінне і мали переправитися з с[ела] Камінного на с[ело] Зносичі. То я і там зробив засідку, то вони переправилися в с[ело] Чудлі і пішли через немовицькі хутори в напрямку Степаня. В с[елі] Камінному по дорозі до Чудля забрали чудельського батюшку Галабурду і подругу «Бурю» з братом. Ця подруга з міста Клесова, стара підпілячка. Яка їх доля спіткала, ще не відомо, трупів не відшукали». [19;90]

Колишній десятник Чуделя, котрого аківці брали для закопування розстріляних ними людей, повідомив односельцям, що серед вбитих, яких клали обличчям до землі, був отець Федір. [20;24]

Про те, що в грудні 1943 року польсько-совєтські партизани закатували священика Федора Галабурду разом із чотирма односельцями, зазначає у своєму дослідженні рівненський краєзнавець Олександр Денищук. [12;303]

Учасник партизанського загону АК «Бомби» Владислав Кобилянський в своїх спогадах, очевидно, веде мову про захоплення отця Федора у 20-х числах грудня 1943 року у вищеописаній місцевості. [21;92] Однак не називає його імені, змінює назву села, де відбулося затримання, певне, перестраховуючись від можливої відповідальності за наклеп, який він зводить на українського священика, нібито цитуючи протокол його допиту командиром загону поручником «Слуцьким», місцезнаходження якого також не вказує: «Запитання: Як давно ксьондз в організації УПА? Відповідь: Від 1935 року?… Запитання: Яке завдання виконував ксьондз в організації? Відповідь: …На кожну акцію проти поляків або більшовиків освячував зброю, ножі, сокири, вила, а також благословляв їх» [21;93]

Зрозуміло, що все це аківець вигадав для того, аби виправдати власний злочин проти українського душпастиря, зганьбити його ім’я. Адже отець Федір належав до національно свідомого середовища під час навчання у Волинській духовній семінарії, входив до складу Української студентської громади, будучи студентом відділу православної теології Варшавського університету. Після висвячення на ієрея 1935 році за симпатії до Організації українських націоналістів йому було відмовлено у переміщенні до парафії містечка Дубровиця, а згодом виведено за штат за переконування селян, що «українцеві гріх розмовляти польською мовою, що місцева земля українська, а не польська чи російська». У жовтні 1941 року на прохання парафіян села Чудель Сарненського району отця Олександра призначено настоятелем місцевого храму, де він прослужив лише трохи більше двох років. [5;69-70].

Аби виправдати вбивство у лютому 1944 року вояками Армії Крайової  в селі Осекрові Ковельського району представника священницької династії, в активі якої понад 150 років безперервного служіння Богу, 43-річного  настоятеля Свято-Миколаївської церкви села Осекрова Ковельського району Гліба Вержбицького, учасник цього злочину Францішек Пюрковський («Коваль») у своїх спогадах від 1976 року вдається до найгірших методів совєтської пропаганди, змальовує портрет душпастиря в карикатурному вигляді: «На грудях мав великого хреста, який висів на шнуркові, а збоку хреста висів пістолет». [22;17]

Цікаво, що в той час, як самооборона Осекрова намагалась збройно стримувати напад аківців на село, священик навіть і гадки не мав використати пістолета хоча б для самозахисту, а без опору дозволив його зняти із себе нападникам на церковному майданчику, де лежали «стоси кіс, сокир та кільканадцять штук вогнепальної зброї», яку він нібито мав освятити, [22;17]  і яку також чомусь ніхто із понад сотні біженців не пробував брати в руки, натомість безборонно гинув від ворожих куль.

На довершення цієї виссаної з пальця картини аківець-мемуарист подає алогічний епізод прохання «священика з пістолетом на боці» помилувати його тільки через те, що він знає «Отче наш» польською мовою. [22;17]

Зрозуміло, що про пощаду святого отця з пістолетом не могло бути й мови, як і десяткам беззбройних біженців, котрих аківець своїм вправним пером також перетворив на бандитів, які чомусь не збиралися чинити опору своїм вбивцям.

Похоронено отця Гліба на кладовищі сусіднього села Осьмиговичі. [14;153]

Як бачимо, результати дослідження демонструють, що жертвами польських нападів стали передові українські священики, які дбали, аби їхні парафіяни були просвіченими, національно свідомими громадянами, патріотами України. А це вкрай не подобалося, ані полякам, що перебували в червоних партизанах, ані польським поліцаям на німецькій службі, ані полякам-аківцям. Усі вони в українських священиках-патріотах вбачали загрозу відновленню майбутньої Польської держави. Тому знищували їх та ще й очорнювали пам’ять про них, усіляко виправдовуючи свої злочини.

1.Siemaszko W., Siemaszko Е. Ludobуjstwo dokonane przez nacjonalistуw ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945, 1-2, Warszawa, 2008, 1434s.

2.Підсумкова конференція: “Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947рр.” в УКУ 22 травня 2023 року//https://www.youtube.com/watch?v=kyU9hAa0f74/

3.Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви, т.ІV, частина друга, репринтне видання, Київ, 1998, 416с.

4.Стрижак О. Про злочини поляків на нашій землі//Волинь, 6 червня 2003 року.

5.Борщевич В. Волинський пом’яник, Рівне, 2004, 408с.

6.Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні, Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993, 658с.

7.Relacja policjanta//Wołyń. Relacje świadkуw historii. Wybуr świadectw z kwartalnika „Karta”, Warszawa, 2004, s.129-140.

8.ДАРО, ф.Р-30, оп.2, спр.16, 240арк.

9.ЦДАВОВУ, ф.3833, оп.1, спр.118, 67арк.

10.Євницький З. Польсько-українські відносини на Ківерцівщині 1943 р., Ківерці, 1997, 44с.

11.Архів УКУ, т.1, оп.6, спр.1, 42арк.

12.Денищук О. Злочини польських шовіністів на Волині, Рівне, 2003, 352с.

13.Архів УКУ, т.1, оп.5, спр.9, 11арк.

14.Ольховський І. Кривава Волинь. Книга друга. Українсько-польське протистояння на теренах Турійського району Волинської області у 1939-1945 роках, Київ, 2011, 342с.

15.ДАРО, ф.Р-30, оп.2, спр.34, 159арк.

16.Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). Книга ІІ, Київ, 2011, 424с.

17.Dyczko K. Szliakiem zolnierskiej chwaly//CBW, Rps 4/99, t.20D, 108s.

18.Ольховський І. Кривава Волинь. Книга перша. Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського і Шацького районів Волинської області у 1939-1945 роках, Київ, 2008, 248с.

19.ДАРО, ф.Р-30, оп.2, спр.36, 112арк.

20.Архів УКУ, т.1, оп.7, спр.1, 24арк.

21.Kobylanski W. W szponach trzech wrogow, oficyna wydawnicza Mireki, 2013, 288s.

22.Piorkowski F. Wspomnienia z partyzantki, Jelienia Gura, 1976r.//CBW, Rps 4/99, t.22, 62s.

Іван Ольховський, літератор