Кураторка Тетяна Костенко: “Мистецтво — це один із шляхів виплеснути свої емоції, біль, страх та тривогу”

Червень – місяць обізнаності про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), і цього року він проходить під слоганом Not all wounds are visible («Невидимі рани»). У Києві реалізується серія просвітницьких і мистецьких заходів, спрямованих на підвищення обізнаності про ПТСР у військових і цивільного населення та формування нових правил поведінки в соціумі. Організаторами подій виступають Благодійний фонд United Help Ukraine і ГО «Українська вища медична школа» за організаційної підтримки ГО «Бугурт Січ».

Головною мистецькою подією в рамцях цієї програми у Києві стала виставка EXIT української мисткині польського походження Алли Ронікієр, що відбувається в Музеї історії міста Києва.

З кураторкою виставки Тетяною Костенко ми поговорили про передбачення художниці Алли Ронікієр, про необхідність більшої обізнаности населення України про поняття ПТСР, а також про способи лікування ПТСР, одним з яких є мистецтво та арт-терапія.

– Як довго ви працювали над підготовкою проєкту Алли Ронікієр “EXIT”?

– Артпроєкт до місяця обізнаності про ПТСР ми почали готувати, коли з’явилася ідея показати цей стан людини через мистецтво. Адже мистецтво є універсальною мовою, зрозумілою на емоційному рівні кожній людині. Річ у тому, що мисткиня передбачила цей турбулентний стан нашого суспільства ще до повномасштабного вторгнення, за кілька років до російської агресії відобразила свої внутрішні передчуття в серії чорно-білих робіт. Тоді, ознайомившись з ними, я була шокована глибиною та темною стороною її душі. Бо ж зазвичай у творчості Алли були яскраві та насичені позитивними емоціями картини. Тоді ми вирішили, що демонструвати їх глядачам не на часі. Та цей час настав саме зараз.

– Чи вважаєте ви, що тема ПТСР в Україні достатньо вивчена?

– Сьогодні колективна тривога нашого суспільства перетворилася на колективний ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Поняття, яке було таким далеким для нас донедавна, стало частиною сучасного життя українців. Страшні спогади, панічні атаки, порушення сну, нічні жахи, хаотичні тригери, депресія, смуток, страх, біль — все це стало нашим сьогоденням. Мабуть, історії невідомий такий масштаб цього явища, оскільки сьогоднішню війну ми переживаємо у режимі онлайн, і навіть покинувши фізично територію України, думками ми постійно тут – позбутися цього інформаційного тиску неможливо. Науковці всього світу наразі досліджують цей феномен «українського ПТСР» та намагаються знайти ефективні «ключі» для допомоги постраждалим. Одним із таких методів є висловлювання власних переживань, намагання їх матеріалізувати у фізичну контрольовану форму. Мистецтво — це один із шляхів виплеснути свої емоції, біль, страх та тривогу, надати їм форми, контролювати їх та пояснити свої почуття іншим.

Не знаючи передісторії творення серії картин Алли, можна припустити, що роботи написані у стані ПТСР. Метою проєкту є привернення уваги до вивчення цього психічного стану та залучення суспільства до допомоги і підтримки людей, які його переживають.

– Чи робили ви раніше виставки за участю Алли Ронікієр?

– Це не перша виставка мисткині, в організації якої беру участь. Наша співпраця та творча синергія почалася задовго до війни, коли я працювала у Музеї міста Києва, де відбулися два артпроєкти Алли. Зокрема, виставка «Модерн — епоха жіночності» (в колаборації з музеєм моди Марини Іванової та Revival Ukraine/Відродження України), яку художниця присвятила «новому подиху» та ренесансу нашої країни.

– Чи плануєте демонструвати виставку “Невидимі рани” в инших містах України та за кордоном? І чи, на вашу думку, відрізняється ставлення до ПТСР в Україні і на Заході?

– На Заході завдяки доступності інформації, освітнім програмам, ЗМІ та громадським обговоренням, про ментальне здоров’я більш обізнані. Тут також більше відкритості суспільства до цієї теми і фінансової підтримки артпроєктів, які висвітлюють тему ментального здоровʼя – через урядові гранти, приватні фонди та громадські організації. Україна ж пережила тривалий період радянського впливу, де теми ментального здоров’я замовчувалися або стигматизувалися. Але зараз, на тлі війни, фіксуємо значний прогрес у цьому напрямку, суспільство стає все більш відкритим до таких ініціатив. Щодо фінансової підтримки проєктів, пов’язаних із психічними травмами, зростає кількість приватних ініціатив та грантових програм. Виставка “Exit”, зокрема, була підтримана благодійним фондом United Help Ukraine.

– Які майбутні виставкові проекти у вас в задумі?

– Оскільки вирішення проблем, пов’язаних із українським ПТСР, буде набувати актуальності, я планую серію відповідних артпроєктів, а також програми арттерапії для людей із психічними розладами – як для військових, так і для цивільних. І, звісно, хотілося б показати виставку “Exit” в інших містах України, зокрема у Львові. Ми з партнерами працюємо над цим! Треба говорити про «український ПТСР» і діяти, зокрема, через мистецтво!

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця

На світлині: робота Алли Ронікієр “Обірваний шлях”. У тексті на світлині: робота Ронікієр “Місток”. Підпис під цією картиною: “Кожен з нас инколи може опинитися на маленькому безлюдному містку. І дивлячись вдалечінь, не бачити горизонту. Сіра вода, як сірість життя, готова поглинути кожного, хто втомився та опустив руки… І тільки маленький ланцюжок буде тримати вас – ви зробите правильний вибір”.