Як євреї, чорносотенці та комуністи посприяли піднесенню національної свідомости українців

Чи може у ватній родині народитися патріот України? Якщо вважати бійців УПA патріотами, то, виходить, що може. Aдже “там на півночі, на Волині”, де “зродилась армія УПA”, батьки більшости повстанців були більшою ватою, ніж росіяни. Про це пише громадський діяч Михайло Свистович.

Коли у 1905 році в Російській імперії за сприянням царя виник “Союз русского народа”, більше відомий як “чорна сотня”, “чорносотенці”, то туди місцеві православні священики записали усе волинське селянство – близько 2 мільйонів осіб. Записали не без відома цих самих селян, селяни записувалися охоче. Реально дієвих чорносотенців у Російській імперії було десь 400 тисяч, з них не менше 200 тисяч були українцями. На парламентських виборах в Західній Волині українські селяни майже одноголосно підтримували чорну сотню.

Коли в 1915 році на Волинь приїхав Дмитро Вітовський, щоб аґітувати волинських селян вступати до лав Січових стрільців, то у відповідь очув: “А, краще б Росія повернулася. Тоді б, може, землі було більше і водка би потаніла”. Після закінчення польсько-українсько-більшовицької війни, коли вирішувалося питання державної приналежности Волині, польські урядовці писали до Варшави, що “місцеві селяни сумують за царем”. Однак не всі. У 1919-му році селяни Західної Волині грабували обози армії УНР, а у 1920 році ці ж селяни охоче вступали до піхоти більшовицької Першої кінної армії й воювали настільки завзято, що шокували навіть найбільш вмотивованих і досвідчених будьонівців. У 1920-1930-х роках на Волині були великі комуністичні впливи. До 1932-го року на Волині тривали постійні прорадянські заворушення. Останнє з них, у Ковельському повіті, було придушене за допомогою бронетехніки й авіації.

Керівник комісаріату УСС у Володимирі-Волинському Микола Саєвич в одному з листів з лютого 1916 р. писав: “Нарід тут говорить українською мовою – цілком чисто жінки і діти – мужики маючи до діла з козаками та чиновниками закидують деякими словами московськими – говорити з ними довше говорять чисто по українські. Себе називають малоросами – свідомости і розуміння національного дуже мало мають. Про Хмельницького, Мазепу, Шевченка та Унію дещо чули”. Такі ж думки були й у сотника УСС, а у майбутньому державного секретаря військових справ Західноукраїнської Народної Республіки, Дмитра Вітовського: “Свідомости національної… тут нема. Вони відповідають на питання: хто Ви є? Руский, православний, малорусин, житель і т. д. – тільки в однім селі сказано мені: а Ваші з Галіції кажуть, що ми Українці”.

Хто ж посприяв підняттю національної свідомости у волинян? Приїжджі галичани? Частково так, а ще – євреї, чорносотенці й комуністи.

Січовим стрільцям на початках було складно знайти достатню кількість юних українців для навчання в Луцькій школі. На допомогу прийшли євреї, яких на навчання зголосилося щонайменше 300 осіб.

У Володимирі й Ковелі ситуація з українськими школами була ще гіршою. І тут врятували євреї.

Дійсно, основний континґент заснованої в травні 1916 р. української народної школи у Володимирі-Волинському – євреї. В деяких документах вона навіть згадується як українсько-єврейська школа. Ось що писав Івану Крип’якевичу керівник Володимир-Волинського шкільного комітету і майбутній міський голова Євген Черановський: “Треба одверто признатися, що процент українців у Володимирі зовсім мізерний – з великою натяжкою можна числити 7 %… Зібравши до шкільної науки тільки дітей українського походження, нам і нинішній будинок буде завеликий – майже половина його буде стояти впорожньо – бо для такого числа дітей було би досить якої-небудь хатинки… Тепер же завдяки євреям (він писав инше слово, але фейсбук за нього банить) ми маємо таке значне число дітей… Я запримітив, що галичанська українська інтеліґенція ставиться неприхильно до євреїв (знову инше слово). І в самій річи, галицькі євреї (ж… він писав) того заслужили, бо перейшли на сторону вшех-поляків – нашим же володимирським і взагалі волинським євреям (знову тут ж…) такого закиду робити не можна, бо вони на відворот ставляться прихильне до українства і вороже до вшехпольства… Моє тверде переконання диктує, що тілько через получення з євреями (як задовбав фейсбук неможливістю точно цитувати історичні документи) ми можемо успішно боротися з вшех-польською гидрою, котра вже має в намірі замінити московську”.

Aналіз шкільних журналів учнів 1–3 класів Володимир-Волинської української школи свідчить про наявність серед них щонайменше 80 % євреїв. В Устилузькій українській народній школі ім. Івана Франка в грудні 1916 р. навчалося 100 українців, 54 євреї та 4 німці. І приміщення під неї дали євреї – хату одного з них, бо більше та просторе приміщення забрали собі поляки. У червні 1916 р. в Ковелі функціонувала єврейська школа та поставала польська. Українська школа не організовувалася у зв’язку з мізерною кількістю учнів української національности. Станом на початок жовтня 1917 р. української школи в Ковелі так і не було створено.

Вже восени 1922 р. батьки учнів цих шкіл, які тотально голосували раніше за “Союз русского народа”, на виборах до польського парламенту не менш тотально проголосували за “Блок національних меншин” й не обрали жодного польського кандидата.

Волиняни не мали чітко визначеної національної ідентичности й називали себе хто як: русскій, рус, православний, малорусин, малорос, житель, мужик. Комуністи ж розвернули широку пропаґанду на тему: “Ви – українці, ви всі є одним народом, окремим від поляків”.

Чорносотенці ж пробуджували у волинянах козацький дух, відкривали їм героїчні сторінки української історії й прищеплювали гордість за приналежність до нащадків козаків, навіть якщо в когось козаків в роду не було. Союз російського народу першим почав справді масово пропаґувати українську національну самосвідомість серед мільйонів українських селян. У варіанті – малороси й адіннарот, але це вже було великим кроком уперед, бо до того українські селяни себе народом не усвідомлювали. Чорносотенці пропаґували варіант триєдиного російського народу з великоросів, малоросів і білорусів, які зберігали б свої культурні та національні особливості. І яким бажано при цьому знати російську, принаймні тим, хто має комунікувати не лише з сусідами по селу, як мову міжнаціонального спілкування між триєдиними.

Навесні 1905 року Священний Синод Російської православної церкви ухвалив рішення про видання Євангелія українською мовою, що й було виконано в найкоротші терміни. Редактором і видавником був назначений Синодом єпископ подільский і брацлавський Парфеній Левицький. Головна ініціатива видання виходила не тільки від єпископів на українських землях, але і від вищого керівництва церкви в Петербурзі. Якнайшвидше надрукувати українське Євангеліє вимагав сам обер-прокурор Синоду Костянтин Побєдоносцев, якого називали хрещеним батьком чорносотенного руху.

В той самий час греко-католицький митрополит Aндрей Шептицький був рішучим противником друку богослужбових книг українською мовою. І залишився противником до кінця життя.

Союз російського народу використовував українську мову та підкреслював національні відмінності не лише на Волині. Наприклад, на святкуванні 200-річчя Полтавської битви у 1909 році від чорносотенців у Полтаві спеціально вимагали, щоб вони були в національних строях “великоруських, білоруських і малоросійських”. Українська мова могла використовуватися у театральних виставах, організованих чорносотенними організаціями. Навіть тим, хто називав себе не малоросом, а українцем, двері до чорносотенців були відкриті. Наприклад, віце-губернатор Подільської губернії зазначав, що в селі Семидуби Балтського повіту існував відділ Союзу російського народу з “православних українців” у кількості 140 осіб.

Використовували чорносотенці у пропаґанді й Тараса Шевченка. З виданого у Росії “Кобзаря” були вилучені усі антиросійські й антицарські слова, а проукраїнські лишилися.

Первісний варіант проєкту пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві був створений за ініціативою засновників української історичної школи Миколи Костомарова і Михайла Максимовича, а також історика-українофоба українського походження Михайла Юзефовича, який був не лише головою комісії для спорудження пам’ятника Хмельницькому в Києва, а й одним з ініціаторів видання Емського указу 1876 року та закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Проєкт скульптора Михайла Микешина передбачав, що кінь гетьмана зіштовхував зі скелі польського шляхтича, єврея-орендаря і єзуїта, а перед скелею малорос, червонорос, білорус і великорос слухали пісню сліпого кобзаря. До речі, Микешин особисто знав Шевченка, ілюстрував його “Гайдамаків” і навіть намагався отримати дозвіл помістити образ Кобзаря на свій пам’ятник 1000-ліття Росії у Великому Новгороді.

Величезна кількість сільських чорносотенних організацій забезпечила проникнення знань про українську історію в голови українських селян, які не сприймали те саме з вуст незрозумілих їм інтеліґентів-патріотів. Серед історичних брошур, які масово випускалися в чорносотенній друкарні Почаївської лаври для простого народу, були “Боротьба Малоросії з Польщею” та “Берестецька битва”. Саме з ініціативи та під керівництвом Союзу російського народу в 1914 році був споруджений відомий сьогодні в Україні унікальний церковний меморіал “Козацькі могили” під Берестечком. Гроші на меморіал збирали в Кубанському і Донському козацьких військах, загони яких брали участь в урочистому параді до відкриття церкви-пам’ятника. На дзвіницю храму був піднятий спеціально відлитий 14-тонний військовий козачий дзвін.

ОУН відродила започатковану чорносотенцями традицію проведення жалобних мітинґів-богослужінь у Берестечку після 1920 р. A в 1920-1930-х рр. на Волині були створені кілька українських мілітаристських підпільних організацій козацького типу. До речі, перше українське військове формування на Волині, що почало в 1941 році боротися за українську незалежність, було названо Поліською Січчю.

Чорносотенці прославляли і князів Острозьких, хоч ті й неодноразово воювали з Москвою й били її військо (про це мовчали). Підлеглий лідера волинських чорносотенців волинського архієпископа Антонія Храповицького настоятель Богоявленського собору в Острозі Михайло Тучемський в 1909-1916 рр. створив в Острозі православне релігійно-просвітницьке, благодійне та науково-краєзнавче Братство Острозьких князів, реставрував князівський замок, створив у ньому історичний музей і організував урочисті заходи на честь їх пам’яти.

Життя химерне і дивовижне. І українці – витвір вивертів цього життя. Воно ще досі нами вертить, не припиняючи, і куди воно виверне – залежить великою мірою від нас. Ми ще не сформована до кінця нація, і кожен з нас може долучитися до її формування. Це насправді погано, бо можливості, які дає несформованість, ми не використаємо й не утворимо щось проривне, але, принаймні, цікаво. Полякам, болгарам, угорцям, норвезцям, туркам і багатьом иншим вже недоступно взяти особисту участь в таких процесах, їхні нації давно сформовані. Це – добре для них, але ж нудно.