Аскольд Демерджі. “Спогад про “Апокаліпсис”

Ця книжка поезій відразу захопила в полон. Вона лежала на темно-коричневій гладі журнального столика.

Різнокольорове, приглушене тло обкладинки і – назва «Немає жалю».

Немає жалю?! До кого? Або – до чого? Немає – до всього взагалі? І попливли фантасмагорії: дно під товщею води і розрізняєш фрагменти аплікацій, схожі на мережива з бабусиної скрині, а ще: прозорі мушлі… Начебто це місце – після катастрофи…

Назва «Немає жалю» тяжіє до того, що відбулося. Заінтригована свідомість починає пошук: що насправді трапилось? До чого ж поет Костянтин Коверзнєв не відчуває жалю?..

І справді – він не відчуває жалю до… Та спочатку уявімо дві стихії, що вони найчастіше діють у поезіях Коверзнєва. Це – вода і вогонь. І дуже багато автор вбачає в наслідку дії чи взаємодії води і вогню:

наші вулики

наповнюються водою

жах натщесерце

усе освячене

безкінечним нашіптуванням

ув ополонках полум’я

лиже язиком

сивої ночи

вогненний бджолиний скарб

вода вода вода

Або:

зазирни в перше-ліпше віконце

на підвіконні по всіх глечиках сніг

у печі вода

на печі сніговий дід

а здається що то

не-сніг

не-вода

і не-дід

Епохи людської щедрості для справжніх поетів, душі яких не «комп’ютери, а найвитонченіші, ще не досліджені «прилади», що зафіксовують найменші поштовхи» – минули. Та поети не в змозі забути, що світ став гранично крихким і достатньо одного лише не дуже обережного або рвучкого руху, щоб усе полетіло шкереберть. До таких поетів належить Костянтин Коверзнєв.

увесь світ побільшав

розширенням прожилків на ногах

ідеться зовсім не про ноги

а про любов до землі

а вона така ж буденна і делікатна

Та навіть за фіксації усіх «попереджень» – світосприйняття Коверзнєва не стає трагічним. Навпаки, всотавши в своє єство (зарані) всю красу оточуючого, живого, животворного світу, поет стає протокольно точним і тверезим:

в розкритих вікнах бавиться малеча

про людське око

безтурботна і весела

неначе кожна жінка

їхня мати

як драматично

думати вночі

про те що вдень

здавалося духмяним

і млоїться

і коситься

і жнеться

від кардинальних змін

Постійне відчуття безперервних змін дійсності, її матеріальних і духовних форм, примушує поета випрацьовувати майже «диспетчерські» навички:

натиснув клавішу і заграла музика…

натиснув клавішу і звів очі вгору…

А там:

…з неба танність

дивиться спокусливо

І ще:

в рухому прижиттєвість хмар

у перше вгадування горла

падіння довге

Ось такий зосереджений погляд майже ніколи ні в чому не зраджує автору. Він постійно занурений у вир буття, в його калейдоскопічну карусель, насичену радощами й печалями («я оточений морем картоплі…») і не відрікається від глибин свого мислення («доки розв’яжуть очі – світу не стане…»).

У книжці сяє індивідуальним світлом мистецька річ, названа «Монтаж Апокаліпсиса», і хоча то – мова своєрідного інтиму, та назва наштовхує на думку: а чи не є вся книжка айсбергом-монтажем, немов би свого, особистого, неповторного «Апокаліпсиса»?

Що тут мається на увазі? З наших глибоких переконань – творцем отого істинного Апокаліпсиса був… геніальний поет, а «дітище» Коверзнєва звучить, як «Божественна комедія» Данте!

Феномен українського поета-авангардиста Костянтина Коверзнєва – чи не той випадок, що кожен оригінальний поет має право на Дантову відвертість! Своє, особисте, вистраждане, пронизане свідомістю, психікою і струнами серця… Воно повноправно належить Коверзнєву: «іржа позолотила хвости риб…», «коріння оплітає цвяхи…», «не розуміло молоко землі де горб де гроб де горло».

Якби можна було сплести вінок усіх «апокаліпсичних» образів у його поезіях – то мали б справді видовище! Хоча б ось це: «дівчинка малювала рибу і виходили кільчасті хробаки з виряченими очима». Радіємо, що поет не розгублений, не приголомшений усім «побаченим» настільки, щоб втратити самоконтроль та знизити свою роль до рівня простого фіксування «видінь». Навпаки – він у постійній заангажованості, в полі його зору не тільки реальність, але й … підсвідоме(!) – «а потім візьме всіх синиць і потопить в озері їхньої крови…».

Ось такий стан поета ми б назвали поетичним сновиддям – і це допомагає йому не тільки робити «аерофотознімки» всіх щаблів довкілля, але й доскіпливо аналізувати власне осмислення: «за всіма правилами день відрізняється від ночи лише перебігом забування», «для того аби бути мудрим мало повторювати чужі думки».

Костянтин Коверзнєв – ще молодий автор і чи не тому він так гостро і пристрасно реагує на всі спокуси трепетної, поблискуючої, то манливої, то відштовхуючої, поступово виникаючої дійсності.

Прониклива спостережливість, дошкульна чутливість дозволяють поетові, не зважаючи на антагонізм усіх зіткнень, почати творити «свою» вистраждано-завойовану реальність («невже я не вартий античного снігу…»).

Ось так, розглядаючи тканину цих поезій, торкаючись їхнього чутливого серця, ми доходимо до розуміння: якщо спочатку здавалося, що поет, виражаючи себе творчо, заразом і сам струменить в гущині подій, то віднині сміємо стверджувати – автор веде мову поезіями про минуле, яке «відстоялось» насамперед у його поетичній свідомості. І це – як кардинальна відвертість!

Мова йде про довгий, важкий перехід до дозрівання, зрілості громадянської, екологічної, поетичної – оце і є той спогад про «Апокаліпсис», що його «відлито» духом. І звідси ще красномовніше звучання назви книжки – «Немає жалю». Немає жалю до того всього, що випробувано, пережито й зафіксовано – сприйнято чи відкинуто. І шлях розумом серця пройдений не даремно – все, що одлунало в автобіографії, збагатило досвідом, проникливістю, афористичністю – і це майже на межі з класичними зразками: «по правді для того вино отруєне аби не забути смак».

І хоча поет не дозволяє не тільки нам, але й собі ставитися до своєї творчості навіть з маленькою знижкою («невже заполягла на серці добрість»), ми зі свого боку можемо, все-таки, після досить непростих роздумів сказати: «Про що жаліти є!» Бо тексти поетичні світяться підтекстами, які саме це й проголошують: «Є про що жаліти!»

І то не тільки той жаль про… дещо, то вкупі й тривога, причетність і заклопотаність, сердечна зацікавленість, щоб сила добра перемагала…

Маємо вагому поетичну книжку, про яку не скажеш словами автора: «на старість я порозумнішаю і пропускатиму літери у словах і навіть цілі слова…». Скоріше можна повторити оце: «збережу твоє обличчя аби не повіситися…».

Поетові Костянтину Коверзнєву нічого побоюватися за свій талант – його поетичній «моці» позаздрить не один модерновий поет, тому що окрім «вищезасвічених» нами чеснот, автор має чимало в своєму світобаченні ще такого, що йому потрібно оберігати ревно, мов діамант. Ось як про це виразно й прекрасно сказано ним же в текстові про зозулю, що вона закрила собою, своїм розлогим ротом «серце гнізда» з пташенятами. Може, ті пташенята – всі ми перед допитливим космічним зором?..

нерідні байстрюки

червонороті

просять хліба землі

і нових слів

Костянтин Коверзнєв. Немає жалю. – Київ: «Гранослов», 1998. – 72 с.

Аскольд Демерджі (нар. 4 січня 1940 р. – помер прибл. 2016 р.) – український російськомовний поет з Дніпра, автор книжок віршів “Раздумья”  (2001 р.) і “Параллельная реальность” (2002 р.). Син українського журналіста й письменника Дмитра Демерджі.

На фото: малюнки Людмили Бруєвич і Віктора Бариби, використані в оформленні книжки